IНічого ждати: потрачена сила, Досвіду путами зборкані крила. Що не збулося, тому вже не збутись; Час відпочити, навіки забутись. Нащо громаді журливі пісні? Зойки бездольців щасливим смішні... Розум, могила краснішої мрії, В серці загасить останні надії. Душу обвіють жорстокі морози... Дальші проводини – вбільшені сльози... Хіба що впитися знову дурманом, Знову зробитись без просипу п’яним? Може, знов смілої пісні утну, Може, розважу дитину дурну. IIАле нема бажанням молодим Ні забуття довічного, ні краю; Загинуть враз, розсиплються, як дим, – І знову чуєш їх безсумну зграю. Набридло нам ганятися дарма За марами, набридло дурно жити, Непрохано боліти за всіма, Непрохано сміятись чи тужити. Не легше ж пак було б померти враз, Пожара грізним полум’ям спалати? Як тяжко посеред дрібних образ Бог знає доки чадно дотлівати, Мов каганець, забутий серед хати!
|