|
Десь колись у дідуся і бабусі Підростало кошеня чорновусе, Чорновухе було і чорнооке, Білопузе, але геть чорнобоке. Стали думати дідусь і бабуся: – Підростає кошеня чорновусе, Годували, пестили, діло бу́ло, Тільки дати от ім’я геть забули. Каже дід: Я – «Хмарою» називаю, Хай могутній, наче хмара, зростає – Вище дерева щоб став, вище дому, Хай муркоче там потужніше грому! – Ні, – подумавши, каже бабуся – Хмара легше навіть пуху від гуся. Вітер – хмари і великі ганяє, І у купи сірі легко збирає. Свище вітер так протяжно і дзвінко. Може, «Вітром» нам назвати дитинку? – Ні, бабуся, – дід їй відповідає, – Вітер той – тільки дерева гойдає, А стіна стоїть під вітром в споко́ї, Чи назвати кошеня нам «Стіною»? Та бабуся дідусю каже в вухо: – Ти позбувся вже на старості слуху! Ось прислухайся-но разом зі мною: Чуєш, мишка шарудить за стіною? Точить дерево та мишка-воришка. Не назвати кошеня наше – «Мишка»? – Ні, стара, – дідусь їй відповідає, – Мишку кішка одним махом з’їдає. Значить, кішка посильніше від мишки! Називаймо ж кошеня наше – «Кішка»!
|