|
Гончарі стали славою Криту, Синню острова спіксь їхній дар В дзвін землі – чуєш несамовитий Хвіст дельфіна – підземний удар? Звідусіль спогад моря долине В ощасливленій випалом глині, І посудини влада звідсіль Розкололась на пристрасть і сіль. Ти віддай мені, острове синій, Вільний Крите, мій труд, не змарнуй, Млеком ласим плиткої богині Спрагу випаленому втамуй. Це тривало, і співи про все є За століття ще до Одіссея, Ще до того, як їжу й питво Умістили у глину й литво. Променій і здоровся на совість, Зірко, свято у небо моє, І ти, рибо летюча, раптовість, І вода, що лиш «так» визнає.
|