|
Де, розкумкавшись, жаби фонтанові В бризках топлять безсоння своє, І, прокинувшись раптом удосвіта, Крізь горлянки потвор порцелянові Місто, раде підтакнути панові, Земноводна вода обдає, – Древність тепла, легка і примушена Плоскостопо ступати щомить І, як Ангелів міст, непорушена Над водою пожовклою снить, – Попелясте блакитне наморене, Барабанне, мов бляшаний лист, Місто з вулиць і протягів створене, З ластівчаних поліплене гнізд, На розплідник убивств обернули ви, Підлабузники слави минулої – Італійські чорносорочечники, Коричневої крові знавці. Всі твої, Мікеланджело, сироти, В легкість каменю втілені й стид, – Ніч, змокріла від сліз, і цнотливий, Молодий, легконогий Давид, Моїсей, що гірською лавиною Зупинився й ущухнув на мить, – Велич волі та сили левиної В засинанні та рабстві мовчить. Не для втіхи ледачої калічі Зморшки сходів правічних своїх Рим-людина повергнув, із далечі, У водоймища площ кам’яних, А щоб крок надихаючи й палячи, Наче вчинок, озвався на них. Ями форуму заново вирито, І розчахнуто входи для Ірода, І над Римом диктатора-виродка Підборіддя камінне тяжить.
|