1Чи повітря посвідчити згідне? – Серцем далекобійним хай зна – І в землянках діяльне, всеїдне Океанське єство без вікна. Хор зіркових проноз: нащо? звідки? – То й ретельно вглядається він – Для засудження суддів і свідків – В океан без вікна речовин. Дощ, як пам’ять – сіяч непривітний, Безіменна і манна оман – Як лісисто у хрестики мітили Клин військовий або океан. Будуть кволі, схололі, судомні Голодуючи, вбивши, – страждать. Вже в могилі своїй вікопомній На посту Невідомий Солдат. Ой, ти, ластівко квола, повідай мені, Бо злетиш, розучившись, навряд, Як би зміг цій могилі повітряній Без крила і керма дати лад. І про Лермонтова Михаїла Звіт суворий тобі я надам, Як сутулого править могила, Про принадність повітряних ям. 2Ворухливими виноградинами Цих світів нам загрожує вир. Повисає містами, в нас краденими, Золотими обмовками, ябедами – Крижаними отруйними ягодами – Рій Стожар, котрий шатрами вшир – Злотним лоєм сузір’їв і зір. 3Крізь етер, літочисленню скорений, Світла швидкостей в промінь помел Розпочався числом опрозореним – Світлий біль, міль нулів, голий нерв. А за полем полів поле теж є, Що трикутним летить журавлем – Звістки плин – світляним пилом стежки – Учорашньої битви жалем. Звістка – пил світляний над землею – Я не Ляйпциг, не Ватерлоо, Я не битва народів. Нове я – Осяйним по мені стане тло. В глибині, в чорно-мармурній устриці Згас Австерлиця вогник; в пітьмі Ластів’я середземне зіщулюється – Вгруз Єгипет в піску, як в чумі. 4Аравійські окрушини, місиво, Світло змелених в промінь подій – І своїми підошвами скісними Промінь вкляк на сітківці моїй. Вже мільйони, що вбиті задешево, Стопчуть ряст порожнеч – нанівець. На добраніч, всіх благ нетутешніх вам – Від усіх врослих в землю фортець. Небеса цілокупні окопні – Непідкупних смертей гуртових, І за вами, і від – стятих копами – Мчу губами за темний поріг – За воронки, за насипи, висипи, На яких, зволікаючи, млів Віспуватий, розтятий, невиспаний І принижений геній могил. 5Як добротно конає піхота, Як співа гарно хор перед сном І над Швейка плескатою пикою, І над списом хитким Дон-Кіхота, І над лицарським пташим плюсном. Чоловік подружився з калікою: Зачекалась обох їх робота. І дуднить по околицях віку Милиць і дерев’яшок трамбівка – Гей, спільното мерців і сіром! 6Чи для того мав череп розвитися, Поміж скронь розпростерти чоло, Щоб в його найдорожчі очниці Військо не увійти не могло? Від життя розвивається череп, Поміж скронь розпростерши чоло, – Швів довершеність – власнику зло? – Розумінням копули ясниться, В піні думання сам собі сниться – Чаша – чаші, Вітчизна – Вітчизні, – Візерунком зірковим гаптуйсь, Чепчик щастя – Шекспірів татусь. 7Ясність ясенева, зіркість яворова Червоняста – додому бігцем, Непритомністю мов притамовує Небеса з потаємним вогнем. Суголосне нам тільки надмірне. Не провал перед нами – правець. Прожиткове повітря сумирно Здобувати – не кращий взірець. І свідомість свою затоварюю Напівмлосним буттям-тягарем, Чи без вибору хлебчучи вариво, Власну голову їм під вогнем? Тару цю чи затим заготовано На приваби в роздоллі пустім, Щоб сузір’їв отари згуртовані, Червонясті, вертали в свій дім? Чуєш, мачухо стану зіркового, – Ніч, прийдешню по дневі отім? 8Наливаються кров’ю аорти, По рядах – мов шепоче земля: – Я родивсь в дев’яносто четвертім, – В дев’яносто другому – я. І, в п’ястук затискаючи стерту Власну дату, з гуртом в темну вись Шепочу я знекровленим ротом: – В ніч із другого січня на третє В дев’яносто першім зродивсь. Ненадійний рік; у століття Ми в облозі вогненній наскрізь.
|