|
В обличчя холоду погляну я: Нізвідки – він і я – нікуди, Уже прасує і фалдує без рубця Захукане безмежжям чудо. А сонце жмуриться в крохмальній наготі, Цей прижмур соняшний – такий утішний. Десятигранні риштаки – неначе ті. Сніг хрупотить в очах, як чистий хліб, безгрішний.
|