|
Чи жінці померлій можлива хвала? Була у відчуженні й силі, Та доля чужинська зі світу звела, Замкнула у млосній могилі. І ластівки брів, стрепенувшись в імлі, Злетіли до мене крізь темінь – Сказати, що вже належались в землі, В стокгольмській постелі студеній. Від прадіда скрипкою славився рід, І ти, свого роду кровинка, Сміялась, співала за нею услід, Моя італійська русинка. Важка твоя пам’ять вертається в снах – Дикунка, ведмедик, Міньона... Колеса млинів зупинились в снігах, Й ріжок листоноші холоне.
|