|
Ти, майстрине винуватих зорів, Плечиків тримателько смутна! Присмирнів мужів хижацький норов, Втоплениця-мова не луна. Ходять риби, жевріють пливцями, Роздимають жабри: от, згуртуй! Їх, що німо окають ротами, Напівхлібом плоті нагодуй. Ми не рибки жаркозолотенькі, Отакий в нас звичай, у сестриць: В теплім тілі реберця худенькі Та вологий марний блиск зіниць. Маком брівки значен шлях солоний. Що ж мені, мов яничару, люб Цей маценький, цей летко-червоний Бідолашний цей півмісяць губ?.. Не гнівись, туркене: я з тобою Ся зашию у глухий чувал, За тебе нап’юсь води кривої, Як від тебе темних мов вчував. Ти, Маріє, – смертникам підмога, Треба обігнати смерть – заснуть. Край твердого я стою порога. Тож уходь, піди, іще побудь.
|