|
Коли душа поспішна й несмілива Прозріє враз суєтну глибину, Вона біжить угору, мов стеблина, Та стелить смерть їй стежку осяйну. Здається, він страшився умирання Через стидливу славу новачка Чи голос первенця в добірному зібранні, Що ллється вглиб і упродовж смичка, Що ллється вспак, ліниво і помірно, Мов міркою лляного полотна, І ллється густо й чудно, яко миро, Нізвідки, з нитки, з мороку, з нутра. Узлито лагідно на щойно зняту маску, На пальці гіпсові, віднині без пера, На губи виразні, на виражену ласку Утихомирення – з дорідного зерна.
|