IВподобав тканини я з’яву, Коли після двох-трьох ядух Зітхання відродиться мляве, Аж раптом – випростує дух. Між дуг перегонів вітрильних, Відкрите окресливши тло, Зі сну грає простір свавільно – Маля, що без люлі росло. IIВподобав я з’яву тканини, Як після численних ядух Полегша настане. Віднині Зітханням спрямляється дух. І так мені любо і важко, Коли наближається мить, І враз – дугової розтяжки Луна в мурмотіннях зорить. IIIПопільнице, о мусульманко, В розрізанім савані вся – Життєвочко і помиранко, Велика така – з небеса! У вусах велика кусава Пірна з головою в бурнус. О, стягом розгорнутий саван, Стули свої крила – боюсь! IVДо шостого чуття єство примушує Той, в ящірки із тім’я, тьмяний зір, Монастирі для равликів і мушель, Війчастих мерехтливий поговір. Все недосяжне невимовно близько! Та роздивитися, поглянуть – зась, Мов у долоню вкладено записку, На котру треба відповісти враз. VДолаючи затвердженість природи, Блакитнопружний зір в її закон проник. В земній корі юродствують породи, І як руда, назовні рветься скрик. І пнеться недоносок недоладний, Немов дорога, зігнута у ріг, Збагнути простору глибинний надмір. В нім купола й пелюстки оберіг. VIКоли уже знищений начерк, Відбиток цупкий в глибині Утримує пам’ять, неначе Він в серця імлі – в однині. Натхненням лише власних нервів – Замруживсь – та втримався сам. Й так само належить паперу, Як баня – пустим небесам. VIIІ Шуберт на воді, і трель пташина – Моцарт, І посвист Ґьоте, як стежин витких прибій, І Гамлет, що сахавсь на кожнім другім кроці, Юрбі ввірялися, пульс міряючи їй. Мо’, перше, ніж вуста, зродилось шепотіння, І листям тріпотів ще бездеревний ліс. І ті, кому ми досвід присвятили, Іще до нього набували рис. VIIIІ кленова зубчаста лапа Купається в кутих кутах, І можна з метеликів крапу Створити на стінах естамп. Буває – мечеті стихійні, І я здогадався ачей: Можливо, ми Айя-Софія З тавром незліченних очей. IXПовідай, кресляре пустелі, Сипкого піску геометр, Невже цей нестрим паралелей Сильніший за вітру замет? – Я не доторкнуся й наосліп Трутизни юдейських турбот, Що ліпить із досвіту досвід, П’є доста марноту марнот. XІз келихів чумних голчастих Спиваєм наслання причин, Торкаємось крилами часток – Ще легших за смерть величин. Де зчепляться ці витребеньки, Маля – ані слова на спит. І всесвіт великий, як в неньки, В маленької вічності спить. XIІз простору пнуся настійно В занедбаний сад величин, Уявну зриваю постійність І самосвідомість причин. І твій, нескінченність, підручник Гортаю, самотній читач, – Посібник, де трави повзучі І корінь великих задач.
|