1В цілій Італії, де сув’язі культури, Ласкавий Аріост заледве не захрип. Він насолоджується рахуванням риб, І всі моря перчать його безглузді бздури. І, ніби музикант на десяти цимбалах, Невтомно рве і рве він оповіді нить, Плете про те і те, з останніх сил хрипить Заплутані пісні по лицарських скандалах. Цикадна мова – суміш дивна і у ній Тужливість пушкінська і середземна пристрасть, Забріхується він з Орландом в товаристві І змінюється весь, тремтить від веремій. І каже морю він: шумуй же ти без дум, І діві на скалі: живи без укривала. Оповідай же ще – тебе нам надто мало, Допоки в жилах кров, допоки в вухах шум. О місто ящірок, в котрім нема й душі, Коли б частіше ти таких мужів родила, Черства Ферраро! Знов розкрилюй крила, Допоки в жилах кров, оповідай, спіши! В Європі холодно, в Італії пітьма. Паскудство влади, як липкі голярські пальці, А він вельможиться, як ще оті зухвальці, І усміхається в вікно – і не дарма – Ягнятку на горі, монаху на вісляті, Солдатам герцога, ледь юродивим від Винопиття, чуми, від часника і бід Й під сіттю синіх мух заснулому дитяті. Дозвілля те його, безмежне, як тепер Люблю – і чарівну солод-солону мову, І звуків з’єднаних подвійність пречудову... Боюсь розкрити стулки лезом, взяти перл. Ласкавий Аріосте, може, й ми коли В одне широке і братерське море Зіллєм твою блакить і наші злотні хори, І ми бували там. Меди ми там пили. 2В Європі холодно. В Італії пітьма. Паскудство влади, як липкі голярські пальці. О, розхилив би я вікно ще нині вранці На Адріатику руками обома. Над мускусом троянди бджіл наплив, Опівдні степ стриже цвіркунчик мускулястий, З крилатого коня під золото підків У золотистий час піску повільно б впасти. Цикадна мова – суміш дивна, і у ній Тужливість пушкінська і середземна пристрасть, Як плющ настирний, що чіпляється чи змій, Забріхується він з Орландом в товаристві. У золотистий час піску повільно б впасти, Опівдні степ стриже цвіркунчик мускулястий, На місяць вмить злетиш, брехунчику-гімнасте. Ласкавий Аріосте – лис послів єси, Квітуча папороть, вітрильник, занепадник, На місяці вбирав вівсянок голоси, А на дворі у риб учений був ти радник. О місто ящірок, і ні душі, і в дні Такі від відьми і судів синів родила Черства Феррара, ланцюги на них робила, – Зійшло руде світило в глушині. Дивуємося ми м’ясивам з роду в рід, Під синню синіх мух заснулому дитяті, Ягнятку на горі, монаху на вісляті, Солдатам герцога, ледь юродивим від Винопиття, чуми, від часника і бід, І свіжій, як зоря, здивовані ми втраті.
|