|
Б. С. Кузіну У самозгубі самозаперечень, Як міль летить на вогник опівнічний, Так з мови я собі готую втечу – За все, чим їй завдячую довічно. Є похвала без лестощів між нами І дружба є впритул, без фарисейства, Тож повчимось серйозності і шани На Заході, в чужинського сімейства. Поезіє, в грозі – твої гаранти! Я в спомин кличу німця-офіцера: Чіплялись за ефес йому троянди, І на вустах його була Церера. У Франкфурті отці ще позіхали, Про Ґете не надходили ще вісті, Складались гімни, коні гарцювали, Стрибали, наче літери, на місці. Скажіте, друзі, тож в якій Валгаллі Ми разом з вами лускали горіхи, Яку свободу ви насправді мали, Які мені встановлювали віхи? І прямо зі сторінки альманаху, Від першокласних віршів і статейок У потойбіччя – східцями, без страху Ви бігли, як за кухлем мозельвейну. Чужинська мова – чим не оболона?! Ще справіку – до того, як з’явитись, Вже був я буквою, рядком із виногрона, Був книгою, якій вам тільки снитись. Мене, що спав без обрисів і складу, Лиш дружба, наче постріл, розбудила. Бог Нахтігаль, вподоб мене Піладу Чи відітни язик – бо жить несила. Бог Нахтігаль, мене іще вербують Для чум нових, для семирічних боєнь. Звук звузився, слова шиплять, бунтують, Та ти живеш, і я живу з тобою.
|