|
Жив старий з невинністю хлоп’яти, Боязкий, незграбний патріарх. Як за честь природи постояти? Звісно, фехтувати, як Ламарк. Все живе на світі – лиш помарка І, якщо такий безглуздий шлях, На рухомих сходинках Ламарка Я зійду найнижче по щаблях. До кільчастих і до вусоногих Прошухорчу плавно, як змія, По східцях пружнистих і порогах, Зменшусь і протеєм зникну я. Зроговілу мантію надіну, Крові розігрітої зречусь, Мацаками обросту і в піну Океанську в’юнко загвинчусь. Ми пройшли розряди комашині З наливними чарками очей. Він сказав: «Твій зір погасне нині, Ти востаннє бачиш світ оцей». Він сказав: «Затихни в повнозвуччі, Все дарма – про Моцарта забудь, Настають часи глухі й павучі, Тут провал сильніш за нашу суть». І від нас природа відступила, Ніби їй вже не потрібні ми І довгастий мозок полонила, Наче шпагу, в піхвах із пітьми. Звідний міст вона не опустила, Жоден підійнятися не зміг, З тих, у кого трав’яна могила, Дихання червоне, звинний сміх.
|