1В рік тридцять перший від постання світу Я повернувся, ні, вважай, насильно Повернутий я був в буддійськую Москву, А перед цим я все ж таки побачив Біблійним обрусом багатий Арарат І двісті днів я видів край суботній – Вірменія його ім’я. Захочеш пити – там вода дзюркоче З джерельця курдського Арзні, Що горло коле, холодить, лоскоче, Найкраща, найправдивіша вода. 2Вже я люблю московськії закони, Уже відвик я від води Арзні, Черемха у Москві та телефони, І стратами позначені там дні. 3Захочеш жить – розчулено всміхнешся На синьоту буддійську молока, Уздриш знічев’я барабан турецький, Коли навскоки на червоних дрогах Вертає із цивільних похорон, А чи гарбу зустрінеш з подушками І мовиш: «Гуси-лебеді, гиля!» Тож, милий кодак, клацай без розбору, Поки ще око – птичачий кришталик, А не стекельце! Більше світлотіні – Ще, ще і ще! Сітківку вдовольни! 4Я більше не дитина! Ти, могило, Не вчи мене, горбатого, мовчи! За всіх кажу я з силою такою, Щоб піднебіння стало небом, і щоб губи Потріскались, немов рожева глина.
|