|
Я кидатись буду по вулиці темній, де табір, Де гілка черемхи у чорній ресорній кареті, За капором снігу, за вічним, за шумом млиновим. Я лиш пам’ятаю каштанових пасом осічки, Там димна гіркота, точніш – мурашина кислинка, Від них на губах залишається сухість бурштинна. І карим повітря у миті такі видається, І кільця зіниць одягають лямівку пухнасту, І те, що я знаю про яблучну шкіру рожеву. Але ще скрипіло саней візникових полоззя, Плетінку мачули зірки споглядали колючі, Та били розтягло копита по клавішах мерзлих. І світло лиш те, де є зорі в колючій неправді, Життя пропливе, наче капора піна в театрі; Й ніхто вже не скаже: «на вулиці темній, де табір».
|