|
Ні, я ніколи вам не був нічий сучасник, Такої слави не зажив. Моє ім’я либонь загарбав інший власник, Йому я зроду не служив. У віка-владаря два яблука сонливі, Прекрасні глиняні вуста. Та руку синову, чиї вже скроні сиві, Він перед смертю пригорта. Я з віком піднімав слабкі гіркі повіки, Два сонних яблука важких. І громовито провіщали мені ріки Хід темних позовів людських. Сто років тому подушками забіліла Легка розкладена постіль, І дивно глиняне заклякло тіло – Вік розгубив свій перший хміль. Серед рипіння того маршу світового – Упасти на те біле тло! То що ж, коли не збудемось такого, Цей вік нам за житло. В кімнаті душній, на ридвані, у наметі Вік помирає темним днем. Та сонні яблука, мов дві важкі планети, Палають звивистим вогнем.
|