|
Розмова зір – могутній стик. Путь крем’яниста, пісня кревна; Повітря й кременя словник: Підкова й перстень, води й кремінь. На сланцеві м’якім хмарок Молочний, грифельний рисунок – Не первачкам-світам урок, А марення овець півсонних. Спимо навстоячки вночі У шапці вигрітій овечій. Зворотно джерело дзюрчить Вівчариком, звертань вервечкою. Тут пише острах, пише зсув Свинцевим патичком молочним, Чернетки визріває суть З напучення води проточної. Круті козині городи, Могутній – шар за шаром – кремінь, Та з-поза іншої гряди – Церков овечих світ окремий. Їм проповідь виска – увись; Вода їх вчить, а час їх точить; Прозорого повітря ліс Давно усім цим заморочивсь. Як шершня труп від стільників, Пістрявий день – геть, ним гидують. Ніч-коршаківна смолоскип Несе і грифель ним годує. Іконоборча дошко, скинь Всі денні враження одінням, З долоні пташеням у тінь Струсни прозорі вже видіння. Плід зрів. Налився виноград, Був день, що бучно розкошує. У «пацю» ніжилася гра; Опівдні злих вівчарок шуби; Сміттям зі скрижанілих царств – Зелених виворотів цятки – Вода голодна впала враз Грайливим ворушким звірятком. До мене так повзе павук – Де місяць кожен стик вмиває, Я з кручі дивний чую звук, То грифель зойкує-співає. Твої це, пам’ять, голоси Учителюють; ночі – прахом – Жбурляють грифелі в ліси, Їх вирвавши із дзьоба птаха? Лише із голосу збагнем, Що борсалось там і боролось, Зчерствілий грифель поведем Туди, куди нам вкаже голос. Ніч, крейди жар, зломлю; що стрів, Миттєво занотую в риму. Міняю шум на заспів стріл, Міняю стрій на струс нестримний. Хто я? Не каменяр прямий, Не корабел, не покрівельник. Подвійне дно в душі моїй: Я уночі – дня будівельник. Блажен, хто кремінь називав Воді біжучій учнем щирим. Блажен, хто пасок зав’язав Підошві гір на ґрунті щільнім. Я вчу щоденник свій тепер Подряпин грифельного літа, Повітря й кремінь – мови твердь Із прошарками тьми і світла. І хочу вкласти я персти В путь крем’янисту, пісню кревну, Немов у рану, встик звести Підкову й перстень, воду й кремінь.
|