|
Дивимося на ліс і кажемо: Ось ліс корабельний, щогловий, Рожеві сосни, До самої верхівки вільні від кудлатої ноші, Їм би поскрипувати під час борвію Самотніми пініями В розлюченім безтілеснім повітрі. Під солоною п’ятою вітру встоїть висок, Пригнаний до палуби, що танцює, І мореплавець У нестримнім жаданні простору, Тягнучи через вологі вибоїни ламкий прилад геометра, Зіставить із притяганням земного лона Шерехату поверхню морів. А вдихаючи запах Смолистих сліз, що проступили крізь обшивку корабля, Милуючись дошками, Заклепаними, складеними в переділки Не віфлеємським мирним теслею, а іншим – Батьком подорожей, другом мореплавця, – Кажемо: – І вони стояли на землі, Незручній, як хребет віслюка, Забуваючи верховіттями про коріння, На знаменитому гірському кряжі. І шуміли під прісною зливою, Безуспішно пропонуючи небу виміняти на дрібку солі Свій шляхетний вантаж. Із чого почати? Усе тріщить і гойдається. Повітря тремтить од порівнянь. Жодне слово не є кращим за інше, Земля гуде метафорою, І легкі бідарки У яскравій упряжі густих од натуги пташиних зграй Розриваються на частини, Змагаючись із захриплими улюбленцями перегонів. Тричі блаженний, хто введе в пісню ім’я; Прикрашена назвою пісня Довше живе серед інших, – Її відзначено з-поміж подруг пов’яззю на лобі, Що зціляє від нестями, занадто сильного дурманного запаху, Хай то близькість чоловіка Чи запах шерсті сильного звіра, Чи просто дух чебрецю, розтертого між долонь. Повітря буває темним, як вода, і все живе в ньому плаває, наче риба, Поплавцями розштовхуючи сферу, Щільну, пружну, ледь нагріту, – Кришталь, у якому рухаються колеса і шарахаються коні, Вологий чорнозем Неєри, щоночі розораний заново Вилами, тризубцями, мотиками, плугами. Повітря замішано так само густо, як земля, – З нього не можна вийти, в нього складно увійти. Шерех пробігає по деревах зеленою гилкою, Діти грають у паці хребцями померлих тварин. Крихке літочислення нової ери добігає кінця. Спасибі за те, що було: Я сам помилився, я схибив, заплутався в рахунку. Ера дзвеніла, мов куля золота. Порожниста, виливана, ніким не підтримувана. На всякий дотик відповідала «так» і «ні». Так дитина відповідає: «Я дам тобі яблуко» чи «Я не дам тобі яблука». І лице її – точний зліпок із голосу, який вимовляє ці слова. Звук іще дзвенить, хоча причина звуку зникла. Кінь лежить у пилюці та хрипить у милі, Але крутий поворот його шиї Ще зберігає спомин про біг із розкиданими ногами, Коли їх було не чотири, А за кількістю каменів шляху, Оновлюваних у чотири зміни, За кількістю відштовхувань від землі Однохожого коня, що ярів жаром. Так отой, Хто знайшов підкову, Здмухує з неї пил І розтирає її вовною, поки вона не заблищить; Тоді Він вішає її на порозі, Щоби вона відпочила. І їй уже більше не доведеться викрешувати іскри із кременю. Людські вуста, яким більше нема чого сказати, Зберігають форму останнього сказаного слова, І в руці залишається відчуття важкості, Хоча глек наполовину розплескався, поки його несли додому. Те, що я зараз кажу, кажу не я, А вирито із землі, подібно до зерен скам’янілої пшениці. Одні на монетах зображують лева, Інші – голову. Різноманітні мідні, золоті та бронзові коржі З однаковою шаною лежать у землі. Вік, намагаючись їх перегризти, відтиснув на них свої зуби. Час зрізає мене, як монету, І мені вже не вистачає мене самого...
|