|
Холодком лоскоче тім’я, І зізнаєшся не враз – Час прийшов. Зітнутий ним я, Як зітертий твій обцас. Вік мій сам себе гальмує, Сам себе стишає звук, Все чогось немов бракує, Щось згадати часу брак. Та чи ж так колись бувало – Не зрівняти, вір-не-вір, Як раніш ти шумувала, Крове, як шумиш тепер. І напевне, не пробачать Цим вустам їх тиху гру, І верхівка ця тремтяча Вже приречена на зруб.
|