|
На луці ніжній я в танок тіней легкий З ім’ям співочим затесався, Та все розтануло, і тільки звук слабкий В туманній пам’яті зостався. Спочатку думав я, що ймення – серафим, Легкого тіла я сахався, Та час минув, я розчинився в нім І з тінню милою змішався. І знову яблуня скидає дикий плід, Й таємний образ враз зринає, І сам себе кляне на чому світ, Вуглини ревнощів ковтає. А щастя котиться, мов обруч золотий, Про власні клопоти забувши, А ти весну легку благаєш «стій», Рукою вітер розітнувши. І так вже сталося – не вибратись мені Із зачарованого кола. Землі дівочої ці пагорби пружні Лежать, закутані, довкола.
|