|
За те, що не зміг я утримати руки твої, За те, що не зрадив солоні і трепетні губи, Чигаю світанку в акрополі, тут, на горі. О, як я ненавиджу древні просмолені зруби! Ахейські мужі у пітьмі споряджають коня, Зубчатими пилами в стіни вгризаються кріпко. Ніяк не уляжеться крові суха вовтузня, Й немає для тебе ні назви, ні звуку, ні зліпку. Як смів я гадати, що ти ще повернешся, як? Чому передчасно від тебе я так відірвався? Ще півень не крикнув, ще морок на вежі закляк, Іще в деревину гарячий тесак не врізався. Прозоро сльозою на стінах застигла смола, І ребер дубових над миром здіймається обрис. Та ринула кров до драбин і на приступ пішла, І тричі наснився мужам твій спокусливий образ. Чи Троя стоїть? Чи її не запалено ще? Вже скоро зруйнують високу шпаківню Пріама, І падають стріли сухим дерев’яним дощем, Та інші ростуть, як лоза, невблаганно і прямо. Останньої зірки загострений промінь погас, І ранок, мов ластівка сіра, постукав у вікна. І день вайлуватий, як віл, що з соломи піднявсь, Зітхає зі сну, і ніяк до пожежі не звикне.
|