|
За те, що не втримав я рук твоїх, бо не зумів, За те, що я зрадив уста твої, ніжні й пекучі, Світанку чекати я мушу в акрополя тьмі. О, як я ненавиджу зруби прадавні, пахучі! Ахейські мужі споряджають у пітьмі коня, Зубчастими пилами в стіни вгризаються чіпко, Ніяк не вгамується крові суха метушня, Й немає для тебе ні назви, ні звуку, ні зліпка. Чи міг я повернення ждати, чи й думати смів? Навіщо дочасно від тебе я так відірвався? Іще не розсіявся морок, ще півень не пів, І в деревину ще сокири вогонь не врізався. На стінах сльозою нараз проступила смола, І з дерева ребра відчуло вже місто хоробре, Та ринула кров і від сходів на приступ пішла, І тричі наснився ахейцям спокусливий образ. Де Троя кохана? Де царські хороми знайдем? З Пріама шпаківні залишиться горня руїна. І падають стріли сухим дерев’яним дощем, І стріли, вже інші, ростуть на землі, як ліщина. А зірку останню всотає безслідно окіл; Як ластівка сіра, постукає в шибку світанок, І днина повільна – в соломі пробуджений віл – Ворушиться знов на прошерхлих і сонних майданах.
|