|
В Петербурзі стрінемось ми знову, Наче сонце поховали в нім... І блаженне та сакральне слово Пролунає в закутку глухім. Оксамитні у радвлади ночі, Як вселенський бархат пустоти. Та в піснях – дружин блаженних очі, І безсмертник прагне зацвісти. Дика кішка – на горбах столиця, На посту німий патруль стоїть. Тільки зле авто в імлі промчиться, Як зозуля, кукне мимохіть. Про перепустку – пуста розмова, Вартових ніскільки не боюсь: За блаженне та сакральне слово В ніч радянську ревно помолюсь. Вже панує у театрі морок, Ледь нам чутне лиш дівоче «ах» – І троянд безсмертних цілий ворох, Як завжди, в Кіпріди на руках. Біля вогнищ гріємось від скуки, Та, можливо, що віки минуть І дружин блаженних рідні руки Попілець легкий отут зберуть. Десь грядки червоного партера, Пишно збиті шифоньєрки лож. Лялька-краля лиш для офіцера – Не для ницих душ або святош. Час гасити нам свічки, до речі, Чорний бархат вкрив усі світи... У піснях – дружин блаженних плечі, Сонце ж у полоні пустоти.
|