|
Я слова позабувсь, що мовити хотів. На крильцях зрізаних повернеться – з тінями Та ластівка сліпа знов гратися, і спів Нічний, серед крізьких, співається в нестямі. Не чуть птахів. Безсмертник не пашить. Прозорі гриви табуна нічного. В сухім руслі пустий каюк біжить. Між коників сухих збуває пам’ять слово. І мов шатро чи храм, повільно так зроста, То ніби Антигона шаленіє, То тільцем ластівки нараз до ніг зліта В стигійській ніжності й галузкою повіє. Коли б повернути видющих пальців стид Й опуклу радість впізнавання. Бо я ж боюсь ридання аонід, Туману, дзвону і зітхання! Тож смертних влада є: упізнавати спів, Бо їм і звук в персти влітає, Та я забув, що мовити хотів, І до тіней безтільна думка повертає. Прозора і все править не про те, Все ластівка, другинька, Антигона. І на губах, мов чорний лід, цвіте Стигійського пригадування дзвона.
|