|
Я осягнув науку розставанн В простоволосих стогонах нічних. Жують воли, і тягнеться чекання – Досвітній час вігілій чергових, Й шаную звичай півнячої ночі, Коли, піднявши камені жалів, Удалину гляділи слізні очі І плач жіночий співи муз глушив. І хто збагне при слові «розставання» Яка розлука нас іще вразить, Що нам віщає півняче горлання, Коли вогонь в акрополі горить, На досвітку того життя нового, Коли у сінях мляво віл жує, І півень той, віщун життя нового, Пощо крильми на мурах міста б’є? І я люблю розміреність прядіння: Сукається на веретені нить. Дивись, назустріч, пухом лебединим, Уже і боса Делія летить! О, нашого життя хитка осново, Куди бідніші радості слова! Вже все було, все повториться знову, Лиш пізнавання – втіха життьова. І буде так: прозориста фігурка На чистій таці глиняній лежить, Як біляча пластом простерта шкурка, На віск в задумі дівчина глядить. Не нам гадати про шляхи Ереба, Жіноцтву віск, що чоловіцтву – мідь. Нам тільки в битвах випадає жереб, А їх же смерть над воском урази́ть.
|