|
Мене навчили вмінню розставання Простоволосі жалісні плачі. Жують воли і тягнеться чекання, Вігілії зміняються вночі. Шаную звичай півнячої ночі, Коли з гірким дорожнім вантажем Дивились вдалечінь печальні очі, І співи муз зливалися з плачем. Хто знатиме: зі словом «розставання» Яка розлука ще чекає нас? Які у криках півня обіцяння, Коли вогонь в акрополі не згас? І у життя нового на світанку, Коли в сінцях ліниво віл жує, Навіщо півень-оповісник зранку На брамі крилами тривожно б’є? Люблю за звичним стежити прядінням, Як веретено тихо фуркотить, Поглянь: назустріч пухом лебединим Вже знову боса Делія летить! У радості – яка ж убога мова, Проста основа наших днів, годин. Усе було і все ще буде знову, Солодка тільки перша мить: це він! Ось утворилась крихітна фігурка, – То в глиняну тарілку віск тече, Неначе біляча простерта шкурка; – Не відриває дівчина очей. Про край Ереба нам не ворожити, їм тихий віск, нам – полум’я війни, Нас можуть лиш на полі бою вбити, У ворожінні – гинули вони.
|