|
Я вивчив науку розставання В простоволосих скаргах нічних. Жують воли і трива чекання – Останній час вігілій міських, Обряд шаную тої півня ночі, Як скрух дорожніх піднято вантаж, Дивились в далечінь заплакані очі, Зі співом муз мішавсь жіночий плач. Хто може знати при «розстання» слові Яка попереду розлука ще гряде, Що провіща крик півня неодзовний, Коли в акрополі вогонь гуде, І на світанні життя якогось нового, Коли ліниво в сінях віл жує, Навіщо півень, вісник життя нового, На міській брамі крильми б’є? І я люблю звичність прядіння: Човник снує, веретено хурчить. Поглянь, навстріч пухом лебеденим Уже босоніж Делія летить! О, нашого життя вбога основа, На радість який бідний наш словник! Було все в давнину, повториться все знову, І нам солодка лиш пізнавання мить. Хай буде так: прозірчаста фігурка На чистім блюді глинянім лежить, Мов білки розпластаная шкурка, Над воском похилившись, дівчина сидить. Не нам гадать про грецького Ереба, Для жінки віск, що чоловіку мідь. Нам тільки в битвах випадає жереб, А їм дано вмирать при ворожбі.
|