|
Я дослідив науку розставання В жалях простоволосих по ночах. Жують воли, і довжиться чекання, – Міських вігілій це останній час; Обряд шаную півнячої ночі, Коли, жалю дорожнього тягар Піднявши, вдалечінь дивились очі Заплакані і чувся спів примар. Хто зрозумів у слові «розставання», Яка розлука ще чекає нас? Що нам віщує півня сповіщання, Коли вогонь в акрополі не згас? І знову на зорі життя нового, Коли помалу в сінях віл жує, Пощо когут, герольд життя нового, На мурах міста знову крильми б’є? І я люблю буденний звук прядіння: Ось веретено лагідно хурчить. Дивись, назустріч пухом лебединим Уже босоніж Делія летить! Яка злиденна ти, життя осново, І мова щастя вбога між людьми! Вже все було й повторюється знову, І нам солодка впізнавання мить. Хай буде так: прозориста фігурка На чистім блюді глинянім лежить, Розпластана, як вивірчина шкурка, – Там юнка, їй над воском ворожить. Не нам, а їй – про грецького Ереба: Віск для жінок, як для мужчини мідь. Нам тільки в битвах випадає жереб, А їм дано, ворожачи, згоріть.
|