|
До асфоделів ще неблизько – Прозора весно, де твій крок? Скипає хвиля, біла звістка, Сіренький шарудить пісок. І вже душа моя вчуває, Мов Персефона, дальній звук, І в царстві мертвих не буває Таких легких засмаглих рук. Навіщо з тліном довіряєм Ми урну вітру та човну І свято чорних руж справляєм, Виходячи на глибину? І душу тягне необорно За ріг туманний Меганом, Де з похорону човен чорний Сплесне просмоленим крилом! Як швидко хмари пробігають – Рухливих кряжів темний дим, І клапті чорних руж літають Під вітром місячним сліпим. І, птиця смерті та ридання, Жалоба тягнеться з пітьми, Й безмірний прапор спогадання Спада, прип’ятий до корми. І віяльце років з даремним Шурхом розгорнуто туди, Де амулет зі здригом темним В пісок зануривсь край води, І душу тягне необорно За ріг туманний Меганом, Де з похорону човен чорний Сплесне просмоленим крилом!
|