|
Супутник вічного роману, Абат Фльобера і Золя, – Руда від спекоти сутана І круглі береги бриля. Ось він іде обніжком мимо, Де лан опівдні туманів, Волочить рештки влади Риму В колоссі стиглому житів. Йому велить пристойність завше Сидіти з нами за столом, Під світським виглядом сховавши Тонзури сяйво над чолом. Він Цицерона на перині Чита, відходячи до сну: Птахи так на своїй латині Молились Богу в давнину. Він відповів на привітання Кивком люб’язним голови Й, між іншим, мовив без вагання: «Католиком помрете ви». Тоді зітхнув: «Як нині жарко!» Й, стомившись від словесних вправ, У замок, до каштанів парку, Обідати попрямував.
|