|
Падіння – повсякчас супутник страху, А страх самий є витвір пустоти. Хто нам каміння кида з висоти, І камінь відкида кормигу праху? Ченця здерев’янілою ходою Ти по бруківці йшов о тій порі: Булижники й сама брутальність мрій – В них туги розмах й згага упокою! Прокльон, готичний захисток, тобі, Ти стелею вражаєш до мороки, І дим веселих дрів не дме в трубі. Нечасті вічність носять у собі, Коли ж миттєві ти становиш строки – То нетривкий твій дім й жереб – жорстокий!
|