|
М. Л. Лозинському Я відчуваю незборимий страх, Як в небі хтось сяйне, немов болід. Я ластівок вітаю в небесах, Дзвіниць підхмарних полюбив політ. Вражав уяву здавна пішохід, Що над проваллям на хитких містках. Як вічність, що в серцях лишає слід, Лавини лет вже бачив у снігах. Не пішохід я, що шукає брід Словам, які зітерті на листках, Печаль дзвенить, як телефонний дріт: Лавини ждуть у горах бідолах!.. Ховав я душу в дзвонах попервах, Та не рятує музика від бід!..
|