|
М. Л. Лозинському Я відчуваю нездоланний страх В присутності висот – поглянув, зблід. Я тішусь ластівкою в небесах, Дзвіниць високих я люблю політ! Здається я – правдивий пішохід – Над прірвою, на прогнутих містках, Я слухаю, як з гір гуркоче лід, Гуде лавина – вічність на очах. Якби ж то так! Та я – не мандрівець По вицвілих, забутих сторінках; В мені печаль співає й чує все. Летить лавина справді – б’є кінець! Моя душа у дзвонах і в дзвінках, Та музика від прірви не спасе!
|