|
Промінь, хоч малою мірою, Освітив гаїну всю. Я печаль, мов птаха сірого, В серці повагом несу. Не злітає птах поранений, Твердь замовкла без забав. Ген – дзвіниця затуманена, Хтось із неї дзвони зняв. І стоїть, немов знесилена, Заніміла вишина, Мов порожня вежа білена, Де туман і тишина. Ранок, ніжністю завішений, – Напів’ява, напівсон, Забуття якесь невтишене – Дум туманність серед крон.
|