|
Збережи мою мову навічно за присмак нещастя та диму, За смолу гуртового терпіння, за совісний дьоготь труда... Та відкрий новгородських криниць воду чорну таку й солодиму, Щоб у ній під різдво в сім плавців відсвітилась звізда. Тож за все це, мій отче, мій друже й підмайстре мій грубий, Я – невизнаний брат, виволанець між інших братів – Завіряюся звести такі невилазнії зруби, Щоб у цебрі до них татарва геть спускала князів. Аби тільки любили мене ці колоди померзлі, Як на смерть замахнувши, краклі розбивають в саду, – Я за теє весь вік хоч в залізній сорочці проверзу І сокирню на страту петровську я в хащах знайду.
|