I.До голої землі її вгинало Несамохіть, солодкою ходою Вона нерівномірно прямувала, Супутників лишивши за собою. Її веде обмежена свобода Готової животворити вади, І, може бути, певний здогад радо В її ході затриматись бажає – Про те, що нині весняна погода Для нас – прамати гробового входу, І все це вічно починатись має. II.Такі жінки для персті найрідніші. І кожен їхній крок – лунке ридання, З воскреслим йти, померлого у тиші Вітати – в них покликання останнє, Від них жадати пестощів – злочинно, Покинути їх справа понад силу. Сьогодні – янгол, завтра – хроб з могили, А післязавтра – обриси в тумані... Хода мінлива зникне неодмінно... Безсмертні квіти, височінь єдина, І все, що буде, – лиш обітування.
|