|
Може, це глибина божевілля, А можливо, сумління твоє – Вузол долі, де впізнані ти й я І в буття розв’язались як є. Наджиттєвих кристалів собори Запопадливе світло-павук Так розводить на ребра-опори, А потому збирає у пук. Вдячні жмутки прозірчастих ліній, Що їх стишений промінь веде, Наче гості зберуться безцінні Із відкритим чолом де-не-де, – Як у повному музики домі, Не на небі лише, на землі, – Тільки б їх не поранити доти – Ми до цього дожити б змогли?.. Ти пробач мені те, що кажу... Прочитай мені тихо, прошу...
|