|
Жилеттом щоки поголити, Здолавши вранішнюю лінь, Напівукраїнське є літо Згадати і його теплінь. І ви, славетні верховини, Дерев косматих іменини, Честь Рюїсдалевих картин, – І на почин лиш кущ один В бурштин і м’ясо бурих глин. Земля летить угору. Гарно Нам бачити за пластом пласт І буть повік-вік владарем Таких простих семи палат. Його узгір’я ген до цілі Стіжками легко так летіли. І степовий бульвар доріг, Немов у спеку, в тінь проліг! В пожежу кинулась вербичка, Тополя піднялась велично... Над жовтим полем після жнив Дим слід холодний проложив... А Дон, він напівкровок наче, Сріблиться і хвильками скаче, Води набравши з пів-ковша Нітиться, як людська душа, Коли на грубі простирадла Тягар вкладався вечорів Й, виходячи із берегів, Дерева-гультяї горлали...
|