1Троянду Гафіза гойдаєш, В безпеці звірята твої, Повітря церквами вдихаєш, Величними, як бугаї. Панує тут охра охрипла, Панують лиш гори одні, Видніє картина прилипла У чайному блюдці на дні. 2Лиш фарб ти собі забажала – Як лев-живописець схопив Шість олив яскравих з пеналу І ними ландшафт звеселив. Країно крамниць, що згоріли, І мертвих гончарних рівнин, Сардарів рудих ти терпіла Між каменів гострих і глин. Далеко від кітв і тризубців, Де змерхлий спочив материк, Ти бачила всіх життєлюбців І всіх кровожерних владик. Ніщо вже мене не збентежить, Вірменок не можу збагнуть Отих, що повз мене по стежці, Неначе левиці ідуть. Люблю твою мову зловіщу, Що, мов домовина нова, Де літери схожі на кліщі І схожі на клямри слова... 3Геть я нічого не бачу, до того ж, і недочуваю, Крім сурика й хриплої вохри інших і фарб я не знаю. Ні сіло, ні впало мені ранок вірменський сниться, Думав – візьму й подивлюсь, як живе в Еривані синиця, Як нагинається пекар, що з хлібом у піджмурки грає, І з черінялавашні шкірки вологі виймає... Ах Еривань, Еривань! Чи ж то птиця тебе малювала, Чи розфарбовував лев, фарби діставши з пенала? Ах, Еривань, Еривань! Не місто – горішок солоний, Вулиць твоїх ротатих криві я люблю вавилони. Я непутяще життя, мов мулла, що Коран свій заслинив, Час заморозивши свій і не втративши ще ні кровини. Ах, Еривань, Еривань, я нічого бажати не в змозі, Навіть і винограду, удареного морозом! 4Запнувши рота, бутон троянди неначе, Тримаючи восьмигранні соти Весь ранок днів ти скраєчку світу Простояла, захлинаючись плачем. Ти відвернулась, засоромлена й скорботна, Від східних міст довгобородих; І ось лежиш на москательнім ложі, Посмертну маску з тебе уже знімають. 5Укутай хустиною руку, в вінценосну шипшину, У целулоїдну гущу колючок сміливо, до хрусту, ти руку засунь. Троянду добудем без ножниць. Та дивись, аби пелюстки не обсипались Рожеве сміття – цей муслин – Соломона пелюстка – Зайва дичка в шербеті, либонь, Бо олії і запаху обмаль. 6Кам’яного волання державо – Вірменіє, Вірменіє! Захриплії гори ти кличеш – до зброї, Вірменіє, Вірменіє! До сріберних труб азіатських, Вірменіє, Вірменіє! Сонця персидські монети щедротно усім роздаровуєш – Вірменіє, Вірменіє! 7Не руїни – о ні! – це могутнього циркульного лісу рубання, Якірні пні повалених дубів звіриного й баєчного християнства, Сувої кам’яного сукна на капітелях, ніби товар пограбованої крамниці поганської, Виноградини, ніби яйце голубине, баранячі роги закручені І орли напиндючені із совиними крилами, не осквернені ще Візантією. 8Холодно ружі в снігу На Севані снігів три аршини... Рибалка гірський готує лазуром розписані сани, Форелей вусатих вгодовані писки Поліційну виконують службу На вапняному дні. А в Еривані і в Ечмиадзині Велика гора повітря вдихнула усе, Її б заманить окариною Чи сопілкою приручить, Так, щоб танув у роті сніг. Сніги, сніги, сніги на рисовім папері, Гора пливе до губ. Я радий, хоч і змерз... 9Об порфирні цокаючи граніти, Спіткається конячка селянина, Деручись на голомозний цоколь Каменя державного дзвінкого. А за нею з вузликами сиру, Відсапуючись, мчать курдини, Ті, що диявола і Бога примирили, Віддавши кожному по половині... 10Краса, яка на хуторі убогім, – Ця музика зелених куширів! Це пряжа? звук? чи, може, засторога? Та цур йому! Біди б я не хотів! І в лабіринті вогкого розспіву Така задушлива скрегоче мла, Неначе раптом водяная діва Ремонтувать годинника прийшла. 11Я ніколи тебе не побачу, Короткозоре небо вірменське, І, примружившись, вже не погляну На дорожне шатро Арарата, І мені уже не розгорнути У книгозбірні авторів гончарних Книгу порожнисту чудесної землі, Що з неї перші люди черпали знання. 12Лазур та глина, глина та лазур, Чого тобі? То ж очі лиш прижмур, Як шах короткозорий над бірюзовим перстнем, Над фоліантом глин дзвінких, над книжною землею, Над книгою гнійною, над глиною, що наче золота, Яка мордує нас, як музика і слово.
|