|
Візьми на радість з пригорщі моєї Іскрину сонця і краплину меду, Як нам веліли бджоли Персефони. Не відв’язати неприп’ятий човен. Не вчути тіні в хутрянім обутку. Не замогти в життєвій хащі страху. Нам зостаються тільки поцілунки, Сколошкані, немов маленькі бджоли, Які вмирають, вулик полишивши. Вони шерхочуть в ярих нетрях ночі. Вітчизна їх – дрімучий ліс Тайгету, Пожива їхня – час, медунка, м’ята... Візьми ж на радість дикий мій дарунок – Непоказне сухе намисто з мертвих Тих бджіл, що мед перетворили в сонце.
|