|
Візьми з моїх долонь собі на радість Хоч трошки сонця і хоч трошки меду, Як нам звеліли бджоли Персефони. Човна, що вже пливе, не відв’язати, Не чутно тіні, взутої у хутро, В житті дрімучий жах не побороти. Нам залишились тільки поцілунки, Такі пухнасті, як маленькі бджоли, Що помирають, залишивши вулик. І шелестять в прозорих нетрях ночі, А їхня батьківщина – ліс Тайгету, А їхня їжа – час і медуниця. Візьми ж на радість дикий мій дарунок, Непоказне засушене намисто Із мертвих бджіл, що мед зробили сонцем.
|