|
Віче, звірю мій, хто зможе Зазирнуть у вічі ці, Кров’ю власною хто змаже Й зліпить двох століть хребці? Кров струмує будівнича Горлом із речей земних, Захребетник пада в відчай На порозі днів нових. Таж істота дбати мусить Про хребет, поки жива. Ним, немов у тайнім русі, Дивна хвиля повіва. Ніби ніжний хрящ дитини – Вік цей юний, вік-дитя. Як ягня офірне, гине Тім’я нашого життя. Щоб полон цей розірвати, Світ новітній розпочать, Днів коліна вузлуваті Треба флейтою зв’язать. Це людською колихає Тугою на хвилях вік Й міру віку видихає Золоту – змія в траві. Ще бруньки нап’ються сили, Ще ростків прилине рій, Та хребет твій розтрощили, Красний, кволий віче мій! Усміх тьмавий і печальний Кидаєш – охляв, ослаб, – Наче звір, колись безжальний, На сліди від власних лап. Кров струмує будівнича Горлом із речей земних. Б’ється хрящ морів, неначе Риба, в берег навідліг. А з небесних птиць мережі, З валунів у бризках плям Ллється струменем байдужість Вниз, на твій смертельний злам.
|