|
Віку, звіре мій, хто встоїть, Блиск твоїх узрівши віч, І своєю кров’ю згоїть Твій хребет між двох сторіч? Кров-обновниця клекоче, Твердь залляючи земну, Тільки трутень аж тріпоче, Днів зачувши новину. Твар, жива допоки, в силі Донести кістя своє, І хребтом невидним хвиля Серед моря виграє. Вік, що ніжний хрящ маляти, Має ще земля-дитя – Знов на жертву, мов ягня те, Дано тім’я живоття. Щоб звільнити вік з пригноби, Щоб колишній світ змогти, Слід вузластих днів суглоби Міцно флейтою стягти. Хвилю саме вік колише Смутком лю́дським, поза тим У траві гадюка дише Ритмом віку золотим. Наберуться соком брості, Бризне зелені розвій, Хоч твої побито кості, Дивовижний віку мій! Наче звір, що був проворний, А тепер, на жаль, заслаб, Зриш назад крізь усміх скорбний На відбитки власних лап. Кров-обновниця клекоче, Твердь залляючи земну, Й кип’ячем рибни́м плескоче Хрящ морів об мілину. З кліті неба, де пташиння Кружеля між вогких стром, Рине, рине збайдужіння На смертельний твій розлом.
|