Люд слово «мир» на порох стер, Почин поклавши кривдній ері; І світоч глибоко в печері, Й повітря горове – етер; Етер, що ми, слабкі й пихаті, Стомились дихати вже ним. Цапиним голосом хрипким Заграли дуди пелехаті. Коли ягнята і воли На ситій паші випасались І доброзичливі спускались На плечі сонних скель орли, – Германець викохав орла, І лев британцеві скорився, І галльський гребінь запишнився (Природа півняча змогла). Але припала дикуну Геракла палиця всесила, Й земля плодюча змізерніла, Невдячна, як у давнину. Я паличку суху здобуду, Багаття з неї витру, хай Звір’я, сполохавшись, від люду Іде за ночі темнокрай! І лев, і півень, і похмурий Орел, і лагідний ведмідь – Війні збудуємо ми кліть, Пригріємо звірячі шкури. Співаю я вино з тих грон, Що стигли в мові італійській, – Та й у колисці праарійській Слов’янський і германський льон! Чи хіть, Італіє тобі, Знов колісниці турбувати, На тин злетівши гордувато У кудкудакливій грозьбі? Не квапся, сестро, на чуже: Орла наїженого збуриш; Ану ж з пращі твоєї вже Важкої кулі не пожбуриш? Ми диких замкнемо звірин – І запанує довга тиша, І Волга зробиться повніша, І поясніша рейнський плин, – І шануватиме повік Мудрець чужинця, як півбога, Шаленством танцю запального На берегах великих рік.
|