|
Дано нам тіло – що ж робити з ним, Таким єдиним і таким своїм? За радість жити, за диха́ння мить Кого віддячити мені, скажіть? Я садівник, я квітка і росток, У тюрмах світу я не одинок. Вже в раму вічності на скло лягло Моє диха́ння та моє тепло. І закарбується на склі узор, Що був невпі́знанний в завісі штор. Нехай же миті витікає муть – Узору милого вам не збагнуть.
|