|
За гримуче геройство майбутніх віків, За нескорене плем’я людей Я позбувся і чаші на святі батьків, І веселості, й чесних речей. Вже на плечі мені скаче вік-вовкодав, Та по крові своїй я не звір. Ти запхай мене краще, як шапку, в рукав Того хутра, що зветься Сибір. Щоб не бачив я сліз боягуза в ганьбі, Ні кісток із кривавих коліс, Щоб сіяли для мене песці голубі На бігу у незайманий ліс. Заведи мене в ніч, де тече Єнісей, З неба зірку сосна дістає, Бо не вовк я, не звір, а дитина людей, Тільки рівня мені мене вб’є.
|