|
За гримучу відвагу майбутніх віків І за людства високу сім’ю Я позбавлений чаші на учті батьків, Честь і радість втрачаю свою. Мені скаче до горла цей вік-вовкодав, Але ж я – не з породи вовків. Тож запхай мене ліпше, як шапку, в рукав Кожушини сибірських степів; Де нема боягузів, не хлюпає твань, Не тріщать під колісьми хребці, А в красі первобутніх своїх осявань Цілу ніч голубіють песці; Де тече Єнісей крізь простори нічні, Де сосна до зірок дороста. Адже вовчої крови немає в мені, І олжа мені кривить уста.
|