|
За розбурхану доблесть майбутніх віків, За високе у душах людських Я позбавлений чаші на учті батьків І спокою, і честі, і втіх. Впав на плечі мені лютий час-вовкодав, Та не вовчий живе в мені дух, Ти запхай мене краще, мов шапку в рукав, У гарячий сибірський кожух. Щоб не бачити бруду, в якому людці: Лиш колеса криваві та гній. Щоб до ранку світились блакитні песці У прадавній принаді своїй, Вкрий мене в єнісейських ночей глибині, Де сосна до зірок дістає, Бо ж не вовча та кров, що живе у мені, І мене тільки рівний уб’є.
|