|
Тяжке повітря, черви риють ями. Не шепчуть зорі, вмерзлі в чорний лід, Та, бачить бог, є музика над нами, – Тремтить вокзал від співу аонід1, І знову, паротяжними свистками Розірваний, скрипковий злито світ. Скляна вокзалу куля. Парк стогранний. Залізний світ потрапив у полон. В шал бенкету, в елізіум2 туманний Проноситься урочисто вагон. Павинний крик і рик фортепіанний. Я запізнився. Страшно. Жах. Це сон. І входжу я у ліс скляний вокзалу, Розгублений скрипковий стрій в сльозах. Пронизлива нічного хору зала І ружі у гниючих парниках, Де під небесним склом заночувала Тінь рідна в цих ордах-кочівниках. І бачиться: весь в музиці і піні Залізний світ, немов жебрак, тремтить. Впираюся у скло, як у видінні. . . . Куди ж ти? Тільки раз на тризні тіні, В останній раз нам музика звучить.
1 Аоніди (Аонійські сестри) – одне з найменувань муз.
2 Елізіум – за грецькою міфологією місце перебування праведників у загробному світі.
|