|
Поки цівкою з пляшки текли золотаві меди Так поважно і довго, поспіла хазяйка сказати: Тут, у ревній Тавриді, куди ми втекли від біди, В нас немає часу за минувшиною нудьгувати. Всюди Бахуса служби, немовби у світі одні Сторожі та собаки, ідеш, не помітиш нікого. Як бочки непосильні, погідливі котяться дні: Вдалині в курені голоси – а про що? а до кого? Після чаю ми вийшли в дорідний коричневий сад, Наче вії, на вікнах опущені темряві штори. Мимо білих колон ми дивитися йшли виноград, Де повітряним склом обливаються заспані гори. Я сказав: виноград – наче битва прадавня, де хтось Верхівців пелехатих зібрав у ряди кучеряві: У камінній Тавриді наука Еллади – і ось Навкруги золоті десятини, шляхетні, іржаві. Ну а в білій кімнаті прядеться дрімота німа. Пахне фарбою, оцтом і кислим вином із підвалу, Пам’ятаєш, у греків: дружина, кохана всіма, – Не Єлена, а інша, – чи довго вона вишивала? Де руно золоте? Чом нема золотого руна? Всю дорогу морські буруни не могли вгамуватись. І, йдучи з корабля, що напряв у морях полотна, Одіссей повернувся, на час і на простір багатий.
|